Думки Шерстяних

Я вирішила більше не випрошувати їжу й так старанно чекала дозволу, що почала пропускати власні обіди. Того ранку я лежала на кухні біля своєї миски, а моя господиня різала сир до сніданку. Хотілося отримати шматочок без звичного сопіння біля її коліна. «Астрід, яка чемна собака», — сказала вона, коли я сіла й відвела ніс від столу. Сир одразу опинився перед лапами. Отже, спочатку треба сидіти й нічого не просити. Нарешті зрозумілі правила.

За обідом господиня насипала мені корму. Я сіла перед мискою й стала чекати, поки вона подивиться на мене та дозволить почати. Вона тим часом їла борщ і дивилася у книжку. Я пересунулася трохи ближче, щоб їй було зручніше помітити мою вихованість. Потім ще трохи. Миска залишилася позаду, бо дивитися треба було на людину, а не на корм. Господиня погладила мене за вухом. Дозволом це не вважалося: сир вона вранці поклала переді мною особисто.

Коли господиня встала мити тарілку, я теж підвелася й чемно сіла біля мийки. Вона перейшла до столу — я пересіла туди. Від цього стеження з порожнім животом вихованішою я себе вже не почувала. Тому вирішила допомогти людині зрозуміти процедуру: повернулася до корму, взяла миску зубами за край і принесла просто до її капців. Кілька шматочків висипалися дорогою. Господиня поставила миску на підлогу, показала на корм і сказала: «Їж уже». Я негайно погодилася.

Увечері порожня миска стояла там само, біля столу. Господиня взяла пакет корму й поплескала себе по коліну: «Астрід, неси мисочку!» Довелося доставити. Вона насипала вечерю, поставила її переді мною й одразу дозволила їсти. Я взялася до корму без паузи. Тепер перед кожною їжею треба було трохи попрацювати зубами, зате чекати біля чужого борщу більше не доводилося.

Я так старався вразити доглядачку своєю охайністю, що завалив яблуками власне спальне місце. У вольєрі при центрі порятунку тварин саме достигла яблуня, і я збирався подрімати на низькому дерев’яному настилі. Доглядачка зайшла прибрати опалі плоди й поставила біля хвіртки відро. Я підхопив одне яблуко та поклав на настил: лисові теж іноді хочеться, щоб його похвалили не лише за те, що він нічого не вкрав. Особливо коли людина прийшла без щітки й нікуди не поспішала.

«Тарасе, який ти помічник», — сказала вона, підбираючи яблуко з дошок. Цього вистачило. Поки вона відносила повне відро за хвіртку, я приніс друге яблуко, потім третє. Носив обережно, по одному, щоб вона бачила: тут працює відповідальний лис, а не просто хтось із вільною пащею. Коли вона повернулася, на настилі вже лежало стільки плодів, що я міг поставити туди лише передні лапи. Решта тіла залишалася на землі, хоча спати збирався весь я.

Доглядачка присіла збирати яблука навколо дерева, а я вирішив виправити становище до того, як вона помітить мою незручну позу. Поряд стояла порожня широка миска для сніданку. Я покотив у неї найближче яблуко носом. Воно залишилося всередині. Чудово: миска тримала плоди значно краще за пласкі дошки. Я переніс туди решту, а останнє підштовхнув лапою, притримуючи край миски другою лапою. Настил знову був вільний. Навіть місце для хвоста залишилося. Я перевірив це особисто й уже почав вкладатися.

Тут доглядачка принесла сніданок. Побачивши повну миску, вона поставила поруч годівницю з отворами й розклала корм усередині: яблука вирішила забрати після обходу. Я міг звільнити миску знову, але тоді довелося б псувати щойно наведений порядок. Тож я сам обрав чистий настил і сніданок із додатковою роботою. Ліг на дошки та почав витягати шматочки лапою. Похвала вже скінчилася, а працювати помічником іще доводилося.

Моя людина вирішила випрати мою ковдру саме тоді, коли я нарешті вмостилася спати.

Ми були у ванній: господиня сортувала білизну, а я лежала біля пральної машини на підлозі з підігрівом. Для собаки це ідеальне місце після прогулянки. Я вже підібгала лапи, коли вона сказала: «Амаро, посунься», — і потягнула мою ковдру. Вона поклала її до кошика й повернулася до рушників. Люди чомусь вважають, що коли вони не сплять, то й решті зарано.

Я обережно витягла ковдру зубами, віднесла назад на теплу плитку й вмостилася знову. Вона пахла домом, мною і вчорашнім парком — абсолютно нормальна ковдра. Господиня зітхнула, знову забрала її й поставила кошик високо на табурет, аби я не дістала.

Стрибати заради денного сну здавалося зайвою роботою. Поруч на підлозі лежав стос чистих рушників. Я торкнулася одного носом і виразно глянула на господиню, пропонуючи компроміс. Вона лише прибрала стос на нижню полицю шафки. Зрозумівши, що поглядів для бартеру замало, я підійшла й сама витягла один рушник зубами.

Перш ніж господиня встигла його відібрати, я швидко розклала його на теплій підлозі, лягла зверху й заплющила очі.

«Добре, але цей теж піде в прання», — здалася вона.

Пральна машина загуділа, ковдра закрутилася за склом, а виборений рушник залишився піді мною. Щоправда, це був маленький рушник для рук: коли я вкладала на нього передні лапи, задні опинялися на голій плитці. Довелося згорнутися в дуже компактний калачик, але перемога залишилася за мною.

Я надто буквально сприйняв правило для загублених дітей і принципово відмовився виходити з картонного лабіринту.

Усе починалося просто: у своєму вольєрі я хотів лише забрати шматочок яблука й повернутися на улюблену гілку. Моя доглядачка Олена поклала смаколик між коробками, а за склом екскурсовод саме голосно пояснював дитячій групі: «Якщо ви загубилися — залишайтеся на місці й чекайте, поки вас знайдуть!».

Я зайшов у лабіринт, узяв яблуко й розвернувся, але картонна заслінка позаду впала. Прямого шляху назад я більше не бачив. Отже, за щойно почутим людським правилом, я офіційно вважався загубленим. Я спокійно сів на місці й доїв яблуко: чекати на порятунок із перекусом значно приємніше, ніж без нього.

Побачивши, що я не виходжу, Олена поклала біля виходу виноградину, а потім горіх. Я зрозумів її натяк, але інструкція з екскурсії була чіткою, тому я навіть не підвівся. Це вже нагадувало евакуацію з доставкою їжі. Я лише повертав голову, спостерігаючи, як біля виходу збирається гірка ласощів.

Коли Олена принесла вечірню миску, я вирішив допомогти «рятувальникам». Не зсуваючись із місця, я вперся лапами в картон і прогриз у стінці велику дірку. Потім просунув туди голову — тепер мене було чудово видно, тож статус «загубленого» офіційно знімався.

Я розірвав коробку ширше й вибрався до миски, але шматок картону залишився висіти у мене на шиї, наче квадратний комір. Щоб він не заважав, я просто нахилив голову боком і спокійно повечеряв. Правило безпеки я виконав бездоганно, а зручність до нього ніхто й не обіцяв.

Пугач Ларс більше не міг спокійно сидіти на улюбленій спостережній трубі: прямо над нею господарі встановили світильник із датчиком руху.

Труба під балконом була суха, висока й ідеальна для нічного огляду двору. Ларс хотів провести там звичайну ніч, поки мешканець квартири за скляними дверима читав книжку. Але варто було пугачеві хоч трохи повернути голову, як яскрава лампа спалахувала просто над дзьобом, засліплюючи його й дратуючи господаря.

Ларс завмер, і світло згасло. Він нахилився роздивитися клумбу — лампа спалахнула знову. Після третього спалаху мешканець вийшов у капцях, покрутив корпус датчика й повернувся всередину. Ларс обережно хитнувся. Чоловік знову з’явився — цього разу з викруткою — і направив сенсор нижче. Тепер той реагував не лише на пугача, а й на гілку бузку, що розгойдувалася від найменшого подиху вітру.

Завдяки цьому світло палало майже безперервно, і до плафона злетілася хмара нічних метеликів. Ларс пересів ближче й почав спритно ловити їх біля лампи. Кожен його змах крил подовжував роботу сенсора й приманював нову здобич.

Господар тричі визирав на балкон, спостерігаючи цей «обід із підсвіткою», а потім виніс драбину й рулон чорної ізоленти. Ларс завбачливо перелетів на бузок: пугач не розуміється на ремонті, але чудово відчуває людину, яка втратила терпіння.

Чоловік щільно заклеїв датчик стрічкою й пішов спати. Світло згасло, метелики почали розлітатися. Ларс повернувся на трубу й помітив край ізоленти, що звисав із датчика. Затиснувши його дзьобом, пугач потягнув стрічку, доки вона повністю не відклеїлася.

Лампа миттєво спалахнула, перші метелики повернулися, а Ларс зручно вмостився поруч. Його спостережний пункт знову працював — тепер ще й із безкоштовною доставкою вечері.

Черепаха Клаус втратив контроль над обідом у той момент, коли робот-пилосос підхопив салат, який він вже тримав у роті.

Усе починалося спокійно: господиня Оксана поклала свіжий листок на підлогу біля холодильника й запустила прибирання. Клаус просто хотів поїсти, перевіривши дорогою, чи ніжка стільця досі стоїть на місці. Стояла. Приємно, коли хоч меблі поводяться передбачувано.

Клаус перетнув дві плитки й укусив салат саме тоді, коли пилосос розвернувся біля шафки. Кругова щітка робота зачепила протилежний край листка й потягнула його в коридор. Клаусу довелося переставляти лапи слідом: відпускати їжу лише тому, що вона раптом кудись поїхала, здавалося надто поспішним рішенням.

На повороті Клауса розвернуло боком, і панцир застукав по стиках плитки. Щітка намотувала салат, скорочуючи дистанцію між черепахою та машиною. Нарешті робот уперся в миску з водою, перекинув її й забуксував у калюжі. Щітка продовжувала крутитися, затягуючи листок глибоко всередину, а Клаус міцно впирався лапами в мокру підлогу й не випускав свій край.

На гудіння й брязкіт прийшла Оксана. Вона вимкнула пилосос, обережно витягла салат зі щітки, промила його під краном і поклала назад біля холодильника. Потім підняла миску та витерла калюжу.

Клаус дочекався, поки підлога висохне, поважно пройшов тим самим маршрутом і знову сів перед їжею. Цього разу він методично з’їв листок до самого стебла — на швидкості, яку повністю контролював.