Думки Шерстяних

Я — кіт Мурчик, дворовий фахівець із підвіконь і людських слабкостей. Щоранку я сиджу біля вікна пані Олі з першого поверху, бо вона ріже ковбасу так щедро, ніби веде переговори з голодом. У нас давно все чесно: я красиво муркочу, вона каже: «Ну ти ж артист», і дає мені кружечок. Система працювала краще, ніж більшість людських систем, які я бачив із лавки.

Але сьогодні пані Оля вирішила помити вікно. Відчинила кватирку, поставила тарілку з ковбасою на підвіконня і пішла по ганчірку. Я, як істота принципова, стрибнув одразу. У цей самий момент її фікус, який роками стояв похмурий, нарешті дочекався свого зіркового часу: горщик хитнувся, я вивернув лапою тарілку, ковбаса поїхала просто на підлогу, а за нею — і я. Люди чомусь називають це «ой». Дуже містке слово.

На звук прибіг пес Барзік із сусіднього двору, бо відчинене вікно для собак — це офіційне запрошення до дипломатичної катастрофи. Я зашипів, Барзік заслинив лінолеум, пані Оля злякалася, махнула ганчіркою, і фікус остаточно впав — просто в порожнє відро з водою. Відро перекинулося, Барзік послизнувся, виїхав назад у двір, а я, мокрий і принижено ароматною ковбасою, опинився на столі серед чистих чашок, ніби так і планував.

Увечері пані Оля сіла біля того самого вікна, зітхнула й сказала, що відтепер годуватиме мене тільки надворі. Розумне рішення. Я теж зробив висновки: ковбаса з підвіконня — це не їжа, а людський квест із зайвими рівнями. Завтра чекатиму під вікном, як на початку. Я ж кіт, а не учасник ремонту.

Я — кішка Марта, і щоранку о сьомій у мене є важлива справа: сидіти на підвіконні й дивитися, як моя господиня Оксана збирається на роботу так, ніби її викликали рятувати світ, а не відповідати на листи. Цього ранку вона поклала на стіл автобусний квиток, гаманець і сирник у серветці. Я не втручаюся в людські справи. Я лише перевіряю лапою, чи все лежить достатньо незручно.

Квиток злетів зі столу й приземлився просто біля моєї миски. Я, як сумлінна істота, сіла зверху. По-перше, тепліше. По-друге, якщо річ лежить на підлозі, це вже майже моя річ. Оксана почала шукати квиток. Потім побачила мене біля миски, вирішила, що я драматично натякаю на голод, і насипала мені ще корму. Миску посунула просто на квиток. Люди іноді вміють ускладнити навіть підлогу.

Через це вона вибігла без квитка, а за десять хвилин повернулася — ображена на автобус, контролера й концепцію ранку. Шукала скрізь, навіть у холодильнику, бо сирник теж зник. Він, до речі, зник у собаки сусідів на сходовій клітці, але зараз не про його кар'єрний ріст. Коли Оксана підняла мою миску помити, знайшла квиток, мокрий і урочистий, мов археологічну знахідку.

Вона подивилася на мене так, ніби я організувала транспортний колапс особисто. Я подивилася на неї так, ніби в хаті є лише одна істота, яка кладе важливі папірці біля котячої їжі, і це не я. У підсумку вона взяла новий квиток, а старий приклеїла магнітом до холодильника. Тепер щоранку я бачу його з підвіконня. Гарно. Нарешті документ зберігається там, де люди все одно шукають усе підряд.

Сиджу я на підвіконні, розмірковуючи про життя. Люди, які проходять повз, поводяться ніби вони з іншої планети. Наприклад, цей чоловік у червоному костюмі. Він йде, тримаючи в руках величезну пляшку з водою. Я згодна, що гідратація важлива, але навіщо брати з собою рюкзак, що нагадує супермаркет?

Далі йде жінка з вухами на повну потужність. Вона вважає, що всі ці пісні її надихають. Я б рекомендувала їй спробувати слухати пташок. Вони співають безкоштовно і без переплат за підписку. Деколи мені здається, що я могла б зорганізувати фестиваль птахів, де б усі слухали, як ми співаємо без жодних навушників. Але, можливо, краща мелодія — це просто мій риб'ячий корм?

А потім одного разу, серед усього цього безумства, я побачила дітей, які гралися з мильними бульбашками. Їхні очі світяться, а бульбашки летять вгору, спалахуючи на сонці. У цей момент я зрозуміла, що, можливо, у людей є свої прості радощі. Хоч і не без дивацтв. Напевно, я все ж відмовлюся від організації фестивалю. Я не можу змагатися з бульбашками.

Сиджу я, кіт Мурчик, на своєму улюбленому місці — підвіконнику, і спостерігаю за людьми, які проходять внизу. Люди завжди кудись поспішають, заглядаючи у свої маленькі екрани, а я тут, в комфорті тепла і сонця, питаю себе, що ж таке їм потрібно.

Ось одна дама з величезним стаканом кави раптом зупиняється, тримаючи його на висоті обличчя та дивлячись у порожнечу. Чи це випадково? А може, вона просто намагається знайти сенс у житті через каву? Я ж знаю, що після трьох ковтків, зрештою, це просто гаряча вода з духмяним ароматом. Чи захоче вона ще раз спробувати?

І ще цей хлопець, який зрозумів, що забув свою сумку — біжить назад, наче вогнедишний дракон у черевиках. Для кота, який спокійно спатиме на теплій плитці, це все виглядає як драма без сюжету. Може, у його планах був обід? Чи, можливо, він просто там, де він не повинен бути. Дивно, правда?

А потім приходить той старий дідусь з хлібом, який завжди ділиться кусочком зі мною. Я, звісно, нічого не кажу, але мені смішно: що ж це за такий ритуал, коли у мене вже є «супермаркет» у вигляді кухонного столу? Але, напевно, так і є — у людей завжди є свої маленькі таємниці, які я просто не можу зрозуміти.

Люди постійно кудись біжать. А я просто лежу на сонці. І знаєте що? Промінь теплий, подушка м'яка, поспати — найкраще…