На мокрій плитці тераси тремтів золотий прямокутник сонця. Я, Остап, кудлатий пес із виглядом того, хто давно не схвалює ранки, чекав біля кав’ярні, поки моя господиня Олена купить каву. Вона прив’язала мій повідець до легкого металевого стільця й зникла за дверима.

Порив вітру здув із сусіднього столика порожній паперовий пакет від круасана. Пакет ніжно обійняв мою морду й пахнув маслом. Я відступив, щоб дослідити цю щедрість долі, але стілець посунувся за мною. Я зробив ще крок. Він знову рушив, шкрябаючи плитку з наполегливістю офіціанта перед закриттям.

Я вирішив швидше відійти від підозрілих меблів. Стілець теж прискорився. Пакет закривав мені очі, тож я попрямував на запах Олени — просто до дверей. Стілець розвернувся боком і застряг у проході, а я опинився зовні, Олена — всередині, а вся черга мовчки спостерігала наш сімейний інженерний проєкт.

Олена попросила мене відступити. Я послухався, стілець вислизнув із дверей, а пакет упав з морди. Вона відв’язала повідець і знайшла всередині одну крихту круасана. Крихту віддала мені. Отже, кава була їй, а за рух меблів заплатили мені — нарешті людська система розрахунків стала зрозумілою.