Зізнаюся тихо: я не довіряю техніці, яка світиться бадьоріше за мене. Одного ранку до кав’ярні зайшла Беатріс — жінка років сорока з довгими дредами — і відкрила наш застосунок, щоб обміняти бонуси на одну булочку з корицею. Звичайна справа. Навіть я майже розслабилася.

Беатріс натиснула «Отримати», але екран завмер із кружечком завантаження. Вона натиснула ще раз. І ще. Каса мовчала, зате принтер чеків раптом прокинувся й надрукував шість талонів на безкоштовну булочку. Потім дванадцять. Паперова стрічка поповзла з-під стійки до її черевиків.

Я вимкнула касу з розетки, але принтер мав резервну батарею — рису характеру, про яку ніхто не просив. Він продовжив друкувати. Беатріс підняла стрічку, щоб не наступити, й почала акуратно складати її гармошкою. Щоразу, коли телефон повторно під’єднувався до Wi-Fi, з принтера виїжджало ще шість талонів.

Нарешті Беатріс увімкнула на телефоні режим польоту. Принтер видихнув останній сантиметр паперу й замовк. Я віддала їй ту саму одну булочку, а вона загорнула її в край нескінченного чека, наче в дуже бюрократичну серветку. Бонуси списалися лише раз. Техніка, мабуть, просто хотіла отримати письмове підтвердження.