Я саме штовхав футбольний м’яч через лінію воріт панциром, а шестеро дітей ішли поруч навпочіпки й сперечалися, чи маю я право забивати, якщо не заявлений у складі. Мене звати Клаус, я черепаха, і ще хвилину тому мої плани на вечір обмежувалися листком салату.

Моя господиня Марта винесла мене у двір і посадила на траву біля лавки, поки сусідські діти грали у футбол між двома парами пластикових відер. Марта поклала салат за дальніми воротами, щоб задати мені напрямок. У цей момент м’яч відскочив від ноги воротаря, вдарився об мій панцир і зупинився просто переді мною. Я продовжив повзти до салату. М’яч покотився разом зі мною, повільно, але з тією прикрою впевненістю, якої людям зазвичай бракує біля відкритих воріт.

Воротар не торкався м’яча, бо вирішив, що я його контролюю. Захисник теж не торкався, бо боявся зачепити мене ногою. Решта супроводжувала нас і давала поради. Коли м’яч перетнув лінію, одна команда зарахувала гол, а друга зажадала повтору. Для повтору мене розвернули, але Марта переставила салат до протилежних воріт. Тепер усі чекали, куди я поповзу, ніби я читав правила, а не просто добре бачив вечерю.

Я знову рушив до салату. М’яч цього разу відкотився вбік і влучив у пластикове відро, яке впало та завершило матч. Діти одностайно оголосили мене найкращим гравцем, Марта вручила мені листок, а м’яч забрала з дороги. Нарешті футбол повернувся до зрозумілої форми: люди галасують, черепаха вечеряє.