Я вирішила більше не випрошувати їжу й так старанно чекала дозволу, що почала пропускати власні обіди. Того ранку я лежала на кухні біля своєї миски, а моя господиня різала сир до сніданку. Хотілося отримати шматочок без звичного сопіння біля її коліна. «Астрід, яка чемна собака», — сказала вона, коли я сіла й відвела ніс від столу. Сир одразу опинився перед лапами. Отже, спочатку треба сидіти й нічого не просити. Нарешті зрозумілі правила.

За обідом господиня насипала мені корму. Я сіла перед мискою й стала чекати, поки вона подивиться на мене та дозволить почати. Вона тим часом їла борщ і дивилася у книжку. Я пересунулася трохи ближче, щоб їй було зручніше помітити мою вихованість. Потім ще трохи. Миска залишилася позаду, бо дивитися треба було на людину, а не на корм. Господиня погладила мене за вухом. Дозволом це не вважалося: сир вона вранці поклала переді мною особисто.

Коли господиня встала мити тарілку, я теж підвелася й чемно сіла біля мийки. Вона перейшла до столу — я пересіла туди. Від цього стеження з порожнім животом вихованішою я себе вже не почувала. Тому вирішила допомогти людині зрозуміти процедуру: повернулася до корму, взяла миску зубами за край і принесла просто до її капців. Кілька шматочків висипалися дорогою. Господиня поставила миску на підлогу, показала на корм і сказала: «Їж уже». Я негайно погодилася.

Увечері порожня миска стояла там само, біля столу. Господиня взяла пакет корму й поплескала себе по коліну: «Астрід, неси мисочку!» Довелося доставити. Вона насипала вечерю, поставила її переді мною й одразу дозволила їсти. Я взялася до корму без паузи. Тепер перед кожною їжею треба було трохи попрацювати зубами, зате чекати біля чужого борщу більше не доводилося.