Я надто буквально сприйняв правило для загублених і відмовився виходити з картонного лабіринту. У своєму вольєрі я хотів забрати шматочок яблука й повернутися на улюблену гілку. Поруч стояла Олена, моя доглядачка, а за склом екскурсовод пояснював дітям, що загубленим слід залишатися на місці. «Кваме, шукай», — сказала Олена й поклала яблуко між коробками. Люди особливо переконливі, коли видають інструкції не собі.

Я зайшов у лабіринт, узяв яблуко й розвернувся, але картонна заслінка впала та закрила вхід. Дороги назад я більше не бачив, отже, за щойно почутим правилом, офіційно загубився. Я сів там, де стояв, і доїв яблуко. Чекати на допомогу з перекусом значно зручніше, ніж без нього.

Олена поклала біля іншого виходу виноградину, бо вирішила, що я не зрозумів завдання. Я зрозумів усе, тому навіть не підвівся. Тоді біля виходу з’явилася друга виноградина, за нею горіх, а потім Олена відчинила бічну стінку. Це вже нагадувало евакуацію з обслуговуванням. Я лише повертав голову за кожним частуванням і дивився, як на підлозі збирається цілком пристойний обід, до якого мені забороняв іти здоровий людський глузд.

Коли Олена принесла вечірню миску, я вирішив зробити себе легшим для пошуку. Не зрушуючи задніх лап, я притиснув передніми картон і прогриз у стінці отвір. Потім просунув туди голову: тепер мене було видно, тож загубленим я вже не вважався. Я розірвав картон ширше й сам вийшов до миски, але квадратна рамка залишилася на шиї. Щоб вона не впиралася в підлогу, я повернувся боком і так повечеряв. Правило я виконав бездоганно; зручність до нього просто не додавалася.