Якось Йонас так буквально виконав прохання «проходьте далі», що проїхав половину дороги, весь час пересуваючись салоном. Він їхав міським автобусом додому після вечірнього ринку й хотів лише спокійно довезти груші. У годину пік біля дверей тіснилися пасажири з торбами, а водій час від часу просив не скупчуватися на вході. Йонас притиснув пакет до себе, став боком і покірно пройшов до середини. Там він знайшов поручень і вже зручно взявся за нього обома руками.

— Проходьте далі, будь ласка! — знову долинуло від водія, коли на наступній зупинці зайшла нова порція пасажирів. Йонас вирішив, що це прохання стосується кожного, хто ще має змогу переставити ноги. Він відпустив поручень і посунувся до задніх дверей. Щоб не зачепити чужі коліна грушами, довелося підняти пакет до самих грудей. Жінка біля вікна прибрала сумку з проходу, і перед ним звільнилося ще пів кроку. Він чемно використав і їх.

Коли водій утретє попросив пройти далі, Йонас уже стояв за задніми дверима. Можна було б зупинитися: вхід він точно більше не затуляв. Але попереду ще лишався вузький прохід до найостаннішого ряду. Йонас повернувся боком, підняв груші над спинкою сидіння й обережно протиснувся глибше. На задньому сидінні біля вікна раптово виявилося вільне місце. Його ніхто не займав, бо з переповненої середини салону його просто не було видно за спинами.

Йонас сів, поставив пакет на коліна й нарешті з полегшенням опустив плечі. Далі можна було пройти хіба що крізь заднє скло, а такого водій точно не просив. На наступній зупинці ближче до виходу звільнилося ще одне місце, проте Йонас тільки зручніше вмостив свої груші. Тут його ніхто не штовхав, вікно трохи прочинялося, а до домашньої зупинки лишалося всього десять хвилин. Він вирішив і надалі завжди проходити аж сюди й із теплою, полегшеною усмішкою підхопив пакет знизу обома руками.