Я підбирав лапами бамбук, коли через правило «їжу на землю не клади» в мене раптово закінчилися вільні кінцівки. У своєму вольєрі я саме збирався пообідати біля улюбленого дерева, об яке так зручно чухати спину. Доглядач поставив поруч таз із водою й простягнув мені оберемок свіжих стебел. «Міло, їжу на землю не клади», — сказав він, забираючи порожній кошик. Для панди обід — справа поважна й некваплива, але люди неодмінно додадуть до нього якусь інструкцію. І цю інструкцію я вирішив виконати бездоганно.

Спочатку я притиснув увесь бамбук до живота й повагом рушив до дерева на задніх лапах. Так ходити цілком можна, якщо йти недалеко і ніхто не вимагає грації. Одне стебло вислизнуло, тож я спритно підхопив його зубами. Тепер жувати було нічим: рот тримав частину обіду, передні лапи — решту. Біля самого стовбура підступно засвербіла спина. Я спробував потертися об кору, але від цього оберемок загрозливо розсунувся, і довелося терміново згрібати стебла ліктями. Свербіти я поки що передумав.

Тоді я вирішив сісти й розкласти бамбук на колінах. Обережно опустився під дерево, але коліна виявилися значно коротшими за стебла: щойно я потягнув одне вершечок до рота, протилежні кінці двох інших зрадницьки торкнулися трави. Я негайно підхопив їх назад і знову залишився повністю знерухомленим. Доглядач уже пішов, тож уточнити, чи вважається кінчик стебла «їжею на землі», було ні в кого. Судячи з соковитого листя на ньому — ще й як вважається.

І тут мій погляд уперся в таз. Вода — це ж не земля! З цим навіть людина зі своєю логікою не посперечається. Я підсунув таз ближче до дерева й обережно опустив усе оберемче у воду. Стебла весело попливли, а я нарешті солодко почухав спину об кору. Потім поважно сів, витяг одне стебло й узявся до їжі. З листя закапало просто на живіт. Я відсунув стебло трохи вбік — краплі потекли на коліно. Довелося повернути його назад і жувати суворо над мокрим животом. Зате обидві лапи нарешті працювали суто за призначенням.