Якось тридцятип’ятирічна Тамара проводила важливу онлайн-нараду з порожнього офісу, а світло з датчиком руху раз у раз вирішувало, що вона пішла. Їй треба було показати керівникам новий план роботи, тож вона сіла в переговорній, поставила ноутбук навпроти себе й натиснула «Приєднатися». За скляною стіною не було нікого: лише столи, вазон і кавомашина, яка вже виконала свою норму підтримки на цей день.

На третьому слайді лампи згасли. Тамара перепросила, підвелася й помахала руками над столом. Світло повернулося, а разом із ним — дванадцять уважних облич на екрані. Вона продовжила. За дві хвилини кімната знову потемніла. Цього разу Тамара махнула рукою, сидячи, але датчик не відреагував. Довелося встати й зробити кілька рішучих кроків до дверей, не припиняючи пояснювати бюджет.

Після третього вимкнення вона перенесла ноутбук на край столу ближче до датчика. Тепер, щоб підтримувати світло, треба було лише час від часу піднімати руку. На жаль, програма для нарад сприймала це як команду «підняти руку». Ведучий щоразу зупинявся й питав, чи Тамара хоче щось додати. Вона опускала електронну руку, продовжувала презентацію, а потім знову піднімала справжню, щоб не сидіти в темряві.

Зрештою Тамара ввімкнула ліхтарик на телефоні, поклала його біля ноутбука й завершила план без подальшої гімнастики. Керівники схвалили бюджет, нарада закінчилася вчасно, а світло згасло одразу після її прощання. Тамара зібрала речі й вийшла з переговорної: офіс нарешті отримав переконливий доказ, що вона справді пішла.