Сиджу я, кіт Мурчик, на своєму улюбленому місці — підвіконнику, і спостерігаю за людьми, які проходять внизу. Люди завжди кудись поспішають, заглядаючи у свої маленькі екрани, а я тут, в комфорті тепла і сонця, питаю себе, що ж таке їм потрібно.

Ось одна дама з величезним стаканом кави раптом зупиняється, тримаючи його на висоті обличчя та дивлячись у порожнечу. Чи це випадково? А може, вона просто намагається знайти сенс у житті через каву? Я ж знаю, що після трьох ковтків, зрештою, це просто гаряча вода з духмяним ароматом. Чи захоче вона ще раз спробувати?

І ще цей хлопець, який зрозумів, що забув свою сумку — біжить назад, наче вогнедишний дракон у черевиках. Для кота, який спокійно спатиме на теплій плитці, це все виглядає як драма без сюжету. Може, у його планах був обід? Чи, можливо, він просто там, де він не повинен бути. Дивно, правда?

А потім приходить той старий дідусь з хлібом, який завжди ділиться кусочком зі мною. Я, звісно, нічого не кажу, але мені смішно: що ж це за такий ритуал, коли у мене вже є «супермаркет» у вигляді кухонного столу? Але, напевно, так і є — у людей завжди є свої маленькі таємниці, які я просто не можу зрозуміти.