Я — кішка Марта, і щоранку о сьомій у мене є важлива справа: сидіти на підвіконні й дивитися, як моя господиня Оксана збирається на роботу так, ніби її викликали рятувати світ, а не відповідати на листи. Цього ранку вона поклала на стіл автобусний квиток, гаманець і сирник у серветці. Я не втручаюся в людські справи. Я лише перевіряю лапою, чи все лежить достатньо незручно.

Квиток злетів зі столу й приземлився просто біля моєї миски. Я, як сумлінна істота, сіла зверху. По-перше, тепліше. По-друге, якщо річ лежить на підлозі, це вже майже моя річ. Оксана почала шукати квиток. Потім побачила мене біля миски, вирішила, що я драматично натякаю на голод, і насипала мені ще корму. Миску посунула просто на квиток. Люди іноді вміють ускладнити навіть підлогу.

Через це вона вибігла без квитка, а за десять хвилин повернулася — ображена на автобус, контролера й концепцію ранку. Шукала скрізь, навіть у холодильнику, бо сирник теж зник. Він, до речі, зник у собаки сусідів на сходовій клітці, але зараз не про його кар'єрний ріст. Коли Оксана підняла мою миску помити, знайшла квиток, мокрий і урочистий, мов археологічну знахідку.

Вона подивилася на мене так, ніби я організувала транспортний колапс особисто. Я подивилася на неї так, ніби в хаті є лише одна істота, яка кладе важливі папірці біля котячої їжі, і це не я. У підсумку вона взяла новий квиток, а старий приклеїла магнітом до холодильника. Тепер щоранку я бачу його з підвіконня. Гарно. Нарешті документ зберігається там, де люди все одно шукають усе підряд.