Я — кіт Мурчик, дворовий фахівець із підвіконь і людських слабкостей. Щоранку я сиджу біля вікна пані Олі з першого поверху, бо вона ріже ковбасу так щедро, ніби веде переговори з голодом. У нас давно все чесно: я красиво муркочу, вона каже: «Ну ти ж артист», і дає мені кружечок. Система працювала краще, ніж більшість людських систем, які я бачив із лавки.

Але сьогодні пані Оля вирішила помити вікно. Відчинила кватирку, поставила тарілку з ковбасою на підвіконня і пішла по ганчірку. Я, як істота принципова, стрибнув одразу. У цей самий момент її фікус, який роками стояв похмурий, нарешті дочекався свого зіркового часу: горщик хитнувся, я вивернув лапою тарілку, ковбаса поїхала просто на підлогу, а за нею — і я. Люди чомусь називають це «ой». Дуже містке слово.

На звук прибіг пес Барзік із сусіднього двору, бо відчинене вікно для собак — це офіційне запрошення до дипломатичної катастрофи. Я зашипів, Барзік заслинив лінолеум, пані Оля злякалася, махнула ганчіркою, і фікус остаточно впав — просто в порожнє відро з водою. Відро перекинулося, Барзік послизнувся, виїхав назад у двір, а я, мокрий і принижено ароматною ковбасою, опинився на столі серед чистих чашок, ніби так і планував.

Увечері пані Оля сіла біля того самого вікна, зітхнула й сказала, що відтепер годуватиме мене тільки надворі. Розумне рішення. Я теж зробив висновки: ковбаса з підвіконня — це не їжа, а людський квест із зайвими рівнями. Завтра чекатиму під вікном, як на початку. Я ж кіт, а не учасник ремонту.