Чи доводилося вам втрачати улюблене місце? Я — Ларс, дорослий пугач, і саме це сталося, коли мешканець квартири встановив на балконі світильник із датчиком руху. Моя звична труба під балконом була суха, висока й зручна для спостереження за двором. Але тепер варто було мені повернути голову — і лампа вмикалася просто над дзьобом.

Першої ночі я завмер. Світло згасло. Я нахилився подивитися на клумбу — світло знову спалахнуло. Після третьої спроби на балкон вийшов господар у капцях, покрутив датчик і повернувся до квартири. Я теж повернув голову. Він знову вийшов, цього разу з викруткою, і спрямував датчик нижче. Тепер лампа реагувала не лише на мене, а й на гілку бузку під балконом.

Вітер хитнув гілку, лампа засвітилася, і до неї злетілися нічні метелики. Це вже було практично. Я сів ближче й почав ловити тих, що підлітали до плафона. Кожен мій рух знову вмикав світло, а кожен спалах світла кликав нову вечерю. Господар тричі визирав із дверей, мовчки дивився на мене та зрештою виніс драбинку. Я чемно відлетів на бузок, бо навіть пугач розуміє, коли людина тримає рулон чорної ізоляційної стрічки, краще дистанціюватись.

Господар заклеїв датчик, перевірив лампу рукою й задоволено пішов спати. Світло більше не вмикалося, метелики розлетілися, а я повернувся на свою трубу й знову міг спокійно стежити за двором. Проблему було вирішено.